К н И г А   д Л я   г о с т е й 


Всього відгуки: 10 ___ Показуємо по: 10
  1
Залишити свої відгуки

10. Збереження національної ідентичності українця у сучасному зарубіжжі
Писав: Василь Капкан [2012-10-16 16:24:35]
Збереження національної ідентичності українця у сучасному зарубіжжі

Розвиток соціальних факторів сучасного суспільства, у середовищі якого знаходяться представники діаспор, насамперед акцентує увагу на статусі людини за її позицією у суспільстві.
Постмодерне суспільство найперше націлює життя людини на досягнення економічної самодостатності і, на її підставі, – забезпечення потреб свого фізичного, соціального та культурного буття.
Відповідно саме особистий фінансовий успіх визначає статус індивіда у суспільстві, а економічна складова стає визначальною у формуванні ієрархії життєвих вартостей. Власне, досить часто фінансовий успіх у постмодерному суспільстві ставиться вище за особистісні якості, здібності до праці, моральні чи культурні цінності, що їх сповідує індивід.
Таке позиціонування суспільних вартостей обумовлює визнання індивіда насамперед за його спроможністю досягти економічного добробуту, і вже потім як носія певної культури чи навіть і субкультури. Тому у представників не автохтонних етносів можуть бути вищі внутрішні вимоги – своєрідний подвійний культурний стандарт, дотримуватися якого потрібно, прагнучи не лише відповідати всім вимогам до представників титульної нації, але й зберегти свою етнічну самобутність і розвивати її.
З іншого боку, аби зберегтися як особистості у постмодерному суспільстві, сучасній людині зовсім не потрібно оберігати свою культурну ідентичність, – навпаки, подібна ідентифікація у деяких випадках стає на заваді досягненню певних позицій у суспільстві. Таке внутрішнє відчуття своєї «інакшості» в культурно чужому суспільстві можна назвати «культурним шоком», розтягненим на все свідоме життя. Особливо гостро це відчувається у монолітних за національним складом суспільствах, де у багатьох сферах громадського життя переважає культура і традиції (релігійні, етнічні) основної нації, що часом є визначальними для певних професійних занять. Можна навіть спостерігати певну особливість – чим меншим є основний етнос за кількістю, тим гостріше він реагує на прояви інших, чужорідних йому культурних одиниць, що виникають чи діють у його складі.
Отож, особистість представника нашої діаспори формує середовище проживання – титульне суспільство.

Асиміляція? – Так!
Діаспора завжди переживає період втрат, спричинений явищем асиміляції. Практично, кожна діаспора у світі мусить віддати частину себе, яка розчиняється в основному етносі. Як воно діє на нас, українців Литви? Розглянемо кількісні показники. Після апогею моделі совєтського народу у Литві під час перепису 1989 р. українцями себе ідентифікували 44 тис. осіб (1,2% від всього населення). Після декількох років незалежності Литви й України, у 1993 р. – вже 41 тис. (1,1%). Перепис 2001 р. засвідчив разючі зміни – 24 тис. (0,7%), тобто, майже вдвічі менше (до речі, цікаво, що із цих 24 тис. осіб носіями рідної мови були лише 8,2 тис. осіб, тобто третина.) Статистика за 2009 р. свідчить, що українців у Литві мешкало 20 тис. (0,6% всього населення). Але з них об’єднаними у суспільні утворення – громади, спілки, інші організації, тобто тих, хто соціально активно ідентифікує себе як носіїв української культури, є лише близько 1 000 осіб – 5% від усіх українців у Литві.
Для порівняння можна навести кількісні зміни, що відбувалися у польській діаспорі Литви: 1989 р., 1993 р. – 7% (від всього населення), 2001 р. – 6,7%, 2009 р. – 6,1% (у кількісному вимірі – 205 тис.). З них 15-20 тис. (або 7-10%) є залучені у різні соціально активні спілки та організації.
Звичайно, певну частину цих втрат самоідентифікації українців у литовському суспільстві можна скинути на процес еміграції. Припустимо, це – 50%. Але що ж відбулося з іншими 50%, тобто 12 тисячами українців протягом цих 20 років життя у перехідному суспільстві Литви? Відповідь однозначна – асиміляція. Дванадцять тисяч українців протягом життя одного покоління перестали ідентифікувати себе як носіїв материнської культури і перейшли в інші етноси, очевидно, культурно найближчі – білоруський, російський, польський, і, звісно, в основний – литовський.
Отож, ми бачимо справді вражаючі цифри: ще 20 років, і, якщо ситуація не буде змінена, з існуванням української діаспори можна буде попрощатися – принаймні у Литві. На її місці буде «музейного» типу товариство, існуюче у створеній для неї «культурній резервації».

Причини
Зміни в суспільстві Литви, пов’язані із зміною державного статусу (із союзної республіки – на учасницю Європейської Спілки), внесли проблему самозбереження литовського етносу, його культурної, національної самобутності у потоці т. зв. «західної» культури, яку окреслюють як масова і споживацька. За існування тих викликів, що їх зазнали всі споріднені долею суспільства у Східній Європі і наявної нині економічної кризи, держава Литви, зрозуміло, орієнтується на досягнення прийнятного для неї результату за мінімальних затрат. Скорочуються як фінансові ресурси на розвиток власної культури, не оминаючи свою власну діаспору, і, звичайно, – національні меншини у державі, зокрема, й українську. Так, скасовуються і державні структури, які надавали певні гарантії існуванню меншин. Не дивина, що окремі представники українських організацій у Литві часом бувають заскочені такими змінами подій, бо, наприклад, голова української громади одного з міст Литви із скасуванням центру національних меншин втратила своє місце праці. Але ці проблеми є питанням часу, й існує надія, що вони у той чи інший спосіб вирішаться, оскільки, в основному, у правовому полі литовської держави є започаткований і напрацьований позитивний підхід до вирішення питань культурного життя національних меншин. Хоча, з іншого боку, зрозумілим і є прагнення титульної нації самозберегтися.
Вагомішою за фінансово-організаційні питання для діаспори, і не лише української у Литві, є проблема збереження особою своєї ідентичності у нинішньому суспільстві. Адже за існуючого стану цінностей у суспільстві, про який йшлося вище, особа інколи змушена сама долати й скасовувати свої традиційні цінності – аби мати змогу і потенціал розширювати свій соціальний простір, за рахунок втрати батьківської культури.
Але чим забезпечити збереження батьківської культури? Прив’язаністю до духовного материка, Ойкумени? Так, цього можна досягти, якщо вартості, закладені в особистості, перегукуються із збереженими, чи такими, що розвиваються, вартостями в Україні. Але, на жаль, в Україні багато не лише культурних, але, що досить важливо, і демократичних цінностей на наших очах одна за одною втрачають свої позиції і зникають. І це має чи не найголовніший вплив на мотив самоусвідомлення себе українцем. А звідси – один і досить легкий крок до асиміляції. Тим більше, що соціальний простір, у якому триває сучасне життя, завдяки технологічним досягненням та тенденціям глобалізації й універсалізму, стає не те що багатовекторним, а безмежним. Отож, розчинитися у ньому дуже легко, просто і навіть корисно – бо це не вимагає ставити до себе більших внутрішніх вимог.
Логікою життя «нового світу», що входить у суспільства всіх посткомуністичних країн, стає логіка економічної вигоди, яка вже тривалий час панує у країнах Заходу. Тому для людини такої логіки звичайною може бути, наприклад, думка – «чому й навіщо у свій вільний час і за свій же кошт зберігати свою культурну й історичну ідентичність?». Слід зауважити, що цей «новий світ» однаково важко сприймається у кожній із посткомуністичних країн, бо кожна з них несе свої втрати традиційно закладених у лише їй притаманній культурі моральних цінностей, що складалися й існували віками, а на зміну їм стрімко приходять і міцно утверджуються цінності ринку – ціна, вартість, ділові стосунки.
Світова глобалізація розмиває суть держави як формального оберегу нації, прояв культурної ідентичності часом переростає в удаваний націоналізм, секуляризм, заново виниклі культи перемішуються з традиційними релігіями, які у своїй більшості завжди стояли на сторожі національної ідентичності, і, що найпекучіше, ці нові течії прагнуть зрівнятися з ними у статусі, а це значить – знівелювати віковічні засади існування нації.
Таким чином, у постмодерному суспільстві, завдяки зміщенню цінностей у бік економічної самодостатності і затвердженню секуляризму, виникає небезпека відкинення будь-яких обмежень і встановлення будь-яких декларацій – якщо лише для цього знаходяться відповідні кошти.
Кожній діаспорі також слід звернути увагу на те, що на зміну культурі, яка формує особистість, – етнічній, традиційній чи класичній – приходить такий чинник як субкультура, що не підлягає жодному із цих визначень культур – субкультура існує поза межами етносу чи сформованих культурних норм та діє на формування особистості часом і у світовому масштабі, здобуваючи собі прихильників у всьому світі протягом історично досить короткого часу.

Шлях
Найважливішим для діаспорних організацій хотілося б вважати вироблення дієвого захисту від впливу руйнуючих субкультур (як от певні види музики «тяжкий метал»; масово поширювана не лише в Україні, але й в інших посткомуністичних державах пісенна творчість з тюремним жаргоном (переважно російською мовою); молодіжна мода на легкі наркотики; життя молодих пар «вскидку» і т.п.) шляхом створення і широкого запровадження своєї субкультури, притаманної саме нашому етносу, його моральним цінностям – такої субкультури, яка могла б бути об’єднуючим чинником для усіх діаспор у світі. Відповідно, будь-які події і заходи, що могли б сприяти виникненню чи затвердженню позитивних для українства субкультур, повинні знаходити якнайщиріший відгук як в нашій Ойкумені, так і в діаспорах, і мати спільний, об’єднавчий характер. Прикладом такого заходу може бути виконання гімну України на головних площах у всіх містах світу, де існують діаспори, з використанням української національної символіки, скажімо, о 20-ій годині за місцевим часом.
Зусилля діаспори повинні бути спрямовані саме на плекання культурних надбань, історичності у свідомості кожного представника не лише діаспори, але людей України – не забуваймо, що ці чинники, збережені у суспільній пам’яті, єдино дозволили вийти на розвиток державності майже всім країнам колишнього СССР. Як не прикро, але ми є свідками того, що поки триває процес становлення втрачених державностей, з іншого боку, йому вже загрожує процес глобалізації та нівеляції першооснов держав, на яких ті й виникли. Тому такі важкі і часом невирішувані процеси затримують досягнення очікуваних цілей у наших суспільствах. Тому й такі втрати.
Ми можемо задати собі питання – чи такі зміни є лише черговою метаморфозою, чи є кардинальним перетворенням нашої цивілізації? Відповідь на таке питання вимагає глибшого вивчення, і його слід скерувати науковцям і професійним дослідникам. Але така відповідь є вкрай необхідною – такою є нагальна вимога нашого часу.
Утішати нас завжди може народна мудрість, яка свідчить, що усвідомлення мети вже є половиною шляху, вирішення проблем якого і вироблення цілей у подоланні якого усім Вам і собі також щиро бажаю.



З повагою до учасників високого зібрання –

Василь Капкан (ініціатор заснування української громади у Литві в 1988 р.)
Вільнюс, Литва
липень 2011 р.
9.
Писав: Андрій Рой [2009-04-02 02:44:29]
Перепрошую, не писав про себе, бо старі члени ГУЛ мене і так добре знають. Живу і працюю у Львові. Якщо сторінка буде дихати, напишу іще.
Тримаймося.
8.
Писав: Андрій Рой [2009-04-02 02:40:56]
Всім найкращі вітання! На сторінку попав
запізно, бачу вона вже давно не оновлюється. Що стосується історія створення ГУЛУ, то як і пише Іванко ЮЗич, у кожного своя правда. Хоча я не всі ті погляди і думки поділяю. З архівів маю десь склад першої Ради Громади. Не надто захоплююсь Капканом, бо він переслідував і свої інтереси. Мені більше імпонують Олекса Полтавець, Таня Моргун, Людмила Кочержук та інші.... Чомусь не надибую згадок і про Жильцову. Перепрошую, за браком часу завершую.
7. Доброго дня,
Писав: Olena Grabovs'ka (lennua@inbox.ru) [2007-09-15 11:47:24]
а чому не працюе кiмната розмов?
6. Випуск 1981 р РТ-54
Писав: Мирослав Дуб, Львів (myrdub@gmail.com) [2006-09-28 09:42:25]
У 1985 році був у відрядженні і випадково на вокзалі у Вільнюсі зустрів одногрупника Степана Юзьківа, який працював на заводі, де випускали магнітофони "Вільма". Може хтось допоможе сконтактуватись?
5. Зауваги щодо розділу “Історія”
Писав: Іван Юзич [2005-09-26 02:02:17]
Про заснування Громади українців Литви оповідають, мабуть, кілька десятків довідників і книг (є такі навіть у бібліотеках Канади). Кожне з видань наводить перелік членів ініціативної групи, і щоразу – міфологізований, розпливчатий, з неодмінним “та інші”. На жаль, такий самий неточний список з’явився і на веб-сторінці самої Громади. Іще й мене удостоїли у ньому першого місця...

Отже, 8-го грудня 1988-го року при Литовському Фонді Культури була зареєстрована не “Громада українців Вільнюса”, а “Українське культурне товариство у Литві” (можлива інша комбінація з цих слів). До ініціативної групи входили: Василь Капкан (голова), Сергій Бекарюк, Віктор Зайченко, Олена Зайченко, Валерій Лобунець, Микола Станович, Іван Юзич. Крапка. Сім чоловік – мінімальна, за тодішнім законом, кількість для реєстрації.

Трішки деталей.

Я, на пропозицію Капкана, долучився до праці над створенням товариства, коли воно ще тільки задумувалось. Василь вийшов на мене через членів знайомого – студента Вільнюського університету Становича. Інші учасники ініціативної групи також були розшукані через особисті контакти або відгукнулись на оголошення, розташоване Василем у газеті “Саюдіса”.

Задум був непростим, і, враховуючи характер тодішньої держави, у якійсь мірі ризикованим. Не існувало Інтернету, мобільників, не всі мали телефони. Збиралися на квартирах або у когось на роботі. Недосипали. Обмаль матеріальних засобів компенсували ентузіазмом.

Документи для реєстрації стали предметом жарких дискусій. Одразу з’ясувались різні погляди на саму концепцію майбутнього товариства. Статут і Програма переписувалися багатократно, пункт за пунктом, абзац за абзацем. Найбільше доклалися до цього Капкан, Бекарюк (найпідкованіший серед нас юридично) та автор даних стрічок. При створенні литовського варіанту неоціненну допомогу надала дружина Василя – Ар’яна.

До закладки “фундаменту” товариства долучилися ще десятки людей. Декотрі згодом охолонули до цієї справи, інші стали діяльними учасниками Громади. Особистий вклад кожного – завдання окремої розвідки.

Необхідно віддати належне Василеві Капкану. Без його фанатичної енергії невідомо коли було б створене у Литві українське об’єднання. З другого боку, якби ідеї Василя знайшли підтримку більшості, товариство стало би принципово іншим, в усякому разі малочисельнішим і більш політизованим.

Деякі загальні обставини тодішнього часу я виклав колись у повісті “Інна, або Революція з піснями на устах” (1996) (http://vesna.org.ua/txt/juzychi/inna.doc). Твір це недокументальний.

Перелік ініціативної групи я наводжу таким, яким зберегла його через 17 років пам’ять – річ, як відомо, ненадійна. Аби остаточно поставити крапку, потрібно розшукати оригінал документа про реєстрацію.

З повагою і найкращими побажаннями до теперішніх і майбутніх учасників Громади – Іван Юзич.

Торонто
4. Дякую
Писав: Віталій (rybas65@hotmail.com) [2005-09-16 19:47:11]
Щойно зайшов на сторінку. Був приємно вражений кількістю фото! Особливо сподобалося головне, там де Наталя з Президентом Адамкусом. Так тримати!
3. Добрий день!
Писав: Ігор Іванець (Ivanecj@gmail.com) [2005-09-15 12:23:29]
Радий вітати всіх Вас!

Запрошую всіх бажаючих активно спілкуватись у цьому розділі сторінки.
Сюди прошу писати все:
-майбутні заходи і ті, що вже минули;
-вказівки на цікаві сторінки в Інтернеті;
-свої зауваження і побажання;
-нові електронні адреси;
-цікаве про себе та друзів.
Зараз ми всі маємо молоду сторінку і все ще в нас попереду.

Дякую. Щасливо.
2. Вітаю!
Писав: Іван Юзич (ijuz@yahoo.com) [2005-09-06 04:55:11]
Щойно отримав від Ігоря Іванця лінк на цю сторінку. Іще й не знаю, хто її створював.

Щиро вітаю усіх українців Вільнюса - друзів, з якими довелося разом працювати у Громаді, і нових учасників Вільнюського осередку, кого не знаю. Власний сайт - це якісно новий рівень представництва у світі. Бажаю йому успішно функціонувати і розвиватися!!!

Іван Юзич, екс-голова Вільнюського осередку Громади українців Литви
1. Вітаємо
Писав: Ocтап і Люба з Ужгорода [2005-05-25 22:51:17]
Дуже нам сподобалася загальна фотографія наших братів-українців в Литві.Приїжджайте відпочивати в Українські Карпати і Крим , а також заходьте в нашу "Євроаптеку " в Закарпатті в м.Ужгороді
Новий відгук
Автор
Відгук
e-mail автора

E-mail видно тільки адміністратору
E-mail видно всім
Заголовок
Security code: 5456
Input security code:

Raugyklos 25, Vilnius, Lietuvos Respublika
member of AIVAWEB
© 2003-2012, Aiva Sistema